Я дивилася на Галину Петрівну й не могла поворухнутися.

П’ять років.

П’ять довгих років я була переконана, що вона мене зневажає.

А тепер її пальці тремтіли на моєму зап’ясті.

— Не дивись на мене так, — ледь чутно прошепотіла вона. — Вони все життя любили тільки гроші. Я надто пізно це зрозуміла.

У кухні ще лунав голос Андрія із запису.

“…коли її не стане, будинок дістанеться мені. Головне, щоб ніхто нічого не запідозрив…”

Запис урвався.

Запала така тиша, що було чути лише цокання настінного годинника.

— Це монтаж! — закричав Андрій.

Та його голос уже не звучав упевнено.

Тарас зблід.

Олеся повільно опустила телефон.

Максим дивився то на батька, то на мене.

— Тату… це правда?

Андрій різко обернувся до сина.

— Замовкни!

Саме цього слова хлопчик злякався найбільше.

Він інстинктивно зробив крок до мене.

Не до батька.

До мене.

І я зрозуміла: рішення вже давно прийняте.

Я взяла сина за руку.

— Максиме, збирай свої речі.

— Нікуди він не піде! — рявкнув Андрій.

Я мовчки відкрила іншу папку в телефоні.

— Добре. Тоді послухаємо ще дещо.

Я натиснула кнопку.

Пролунав голос Тараса.

— Треба оформити генеральну довіреність. Якщо стара підпише, усе буде нашим.

Потім Андрій відповів:

— Вона вже майже ні на що не реагує. А якщо ця дурепа почне щось підозрювати — виженемо її. Хто їй повірить?

Я вимкнула запис.

— Цього достатньо.

Андрій кинувся до мене.

Але не встиг.

У двері голосно подзвонили.

Олеся здригнулася.

— Хто це?

Я спокійно подивилася на годинник.

— Ті, кого я викликала ще сорок хвилин тому.

Двері відчинилися.

До будинку зайшли двоє слідчих, дільничний поліцейський та працівниця соціальної служби.

Позаду стояла нотаріуска.

Саме та, до якої я їздила три дні тому.

— Доброго дня, — сказала вона. — Пані Галино, ви просили приїхати.

Андрій різко повернувся до матері.

— Мамо?

Галина Петрівна повільно випросталася в кріслі.

Її голос уже не був слабким.

— Так. Я просила.

Вона подивилася просто на слідчого.

— Саме ці двоє чоловіків протягом кількох місяців змушували мене переписати будинок. Я відмовлялася. Після цього вони почали чекати, коли я помру.

На кухні стало тихо.

Тарас похитнувся.

— Мамо… ти що таке говориш?

— Правду.

Вона вперше за багато років дивилася на синів без страху.

— А ще хочу зробити одну заяву.

Нотаріуска відкрила теку.

— Минулого тижня пані Галина посвідчила новий заповіт.

Андрій нервово засміявся.

— Нарешті.

— Так, — відповіла нотаріуска. — Але, схоже, ви ще не знаєте його змісту.

Вона поклала документ на стіл.

— Будинок, земельна ділянка, банківські рахунки та всі заощадження переходять не синам.

Андрій перестав усміхатися.

— Кому?

Галина Петрівна подивилася на мене.

Очі її були повні сліз.

— Жінці, яка п’ять років була мені донькою тоді, коли мої рідні сини вже давно перестали бути синами.

Я мовчала.

Не могла вимовити жодного слова.

— І ще, — продовжила вона. — Єдина умова заповіту — щоб Максим жив у цьому домі й ніколи більше не боявся власного батька.

Андрій закричав.

Почав вимагати скасувати документи.

Звинуватив мене в маніпуляціях.

Та слідчий уже одягав йому кайданки.

— Вам доведеться пояснити зміст записів і деякі інші обставини.

Тарас мовчки опустив голову.

Олеся вимкнула телефон.

Вперше за весь час їй більше не хотілося нічого знімати.

За годину будинок спорожнів.

Поліцейські поїхали.

Разом із ними поїхали Андрій і Тарас.

Максим обережно підійшов до бабусі.

— Бабусю… тобі боляче?

Вона заплакала.

Не від хвороби.

Від того, що вперше за багато років могла більше не прикидатися жорстокою.

— Уже ні, онучку.

Я накрила її ноги пледом.

Вона взяла мене за руку.

— Пробач мені.

— За що?

— За всі слова, які мусила говорити, щоб ти залишалася поруч і вони не здогадалися, що я тобі довіряю.

Я тихо усміхнулася.

— Головне, що тепер нам більше не потрібно нічого приховувати.

За вікном починався новий день.

На плиті остаточно охолола вівсянка.

Та вперше за п’ять років у цьому будинку більше не пахло страхом.

Лише свободою.