Марина перестала усміхатися.
— Де ти це взяла? — запитала вона.
Я не відповіла.
Подивилася на Гліба.
Він зблід.
Не так, як людина, яку застали на зраді. Ні. Так бліднуть ті, хто раптом бачить перед собою наслідок рішення, яке вважав остаточним.
— Єво, віддай ключ, — сказав він.
— Навіщо?
— Це наш домашній ключ.
Я повільно похитала головою.
— Ні. Це був запасний ключ. І він лежав у кухонній шухляді.
Навколо нас стало тихо.
Навіть музика біля басейну тепер здавалася недоречною.
— Ти сказала, що він зник два тижні тому, — тихо промовила Марина.
Гліб різко повернувся до неї.
— Замовкни.
Це було перше слово за весь день, яке він сказав їй без ніжності.
Я це запам’ятала.
— Чому ключ був у тебе? — запитала я.
Марина опустила очі.
— Я не знала, що це твій.
— Але ти знала, що він від мого будинку.
Вона мовчала.
Я зробила крок назад.
— Глібе, хто ще має такий ключ?
Він нічого не сказав.
І тоді я зрозуміла.
Не було ніякої випадковості.
Не було просто коханки.
Не було навіть просто брехні про моє тіло.
Поки я думала, що чоловік соромиться мене перед сусідами, він уже давно готував щось у моєму власному домі.
Я дістала телефон.
— Я сьогодні не прийшла сюди, щоб сваритися.
Гліб напружився.
— Тоді навіщо?
— Щоб перевірити одну річ.
Я відкрила галерею.
На екрані з’явилася фотографія.
Моя кухня.
Знята два тижні тому.
На столі лежали документи, яких я нікому не показувала.
Гліб дивився на екран і вже не намагався вдавати байдужість.
— Де ти це взяла? — прошепотів він.
— Це камера з нашого будинку.
Марина зробила крок назад.
— Ти встановила камеру?
— Ні.
Я подивилася прямо на Гліба.
— Вона вже була там.
Він мовчав.
І тоді я сказала те, чого він точно не очікував:
— Я знаю, хто її встановив.
Його обличчя змінилося.
— Єво…
— І знаю, навіщо.
Я підняла ключ.
— Тому можеш залишити собі цю накидку, цю вечірку і свою красиву історію про дружину, яка соромиться власного тіла.
Я зробила паузу.
— Завтра вранці ти вже не матимеш доступу до мого будинку.
Гліб нервово засміявся.
— Ти блефуєш.
— Ні.
Я подивилася на Марину.
— А ти краще перевір, кому насправді належить квартира, в якій Гліб обіцяв тобі жити.
Її обличчя миттєво змінилося.
— Що?
Гліб різко повернувся до мене.
— Євгеніє, не смій.
Я вперше за багато років усміхнулася.
— Ти сам навчив мене не вірити словам.
Я поклала ключ на стіл біля басейну.
— Тепер я вірю тільки документам.
І саме тоді на телефон Гліба прийшло повідомлення.
Він прочитав його.
Завмер.
Потім повільно підняв очі на мене.
У повідомленні було лише сім слів:
«Вона вже знає про другий будинок. Тікайте».
